Чому варто вірити постраждалим від насильства?

Чому люди часто не вірять постраждалим?

 

Головною причиною є патріархальні, мізогінні упередження. За ними — жіноче тіло сприймається суспільством як об’єкт для насолоди і зручності, а отже, його автономією можна знехтувати. Дітей привчають до цього змалечку: дівчата мають бути красивими і слухняними, не агресувати і приймати домагання як компліменти, навіть якщо їм це неприємно; хлопці мають право чіплятися і не нести відповідальність за свої дії.

У дорослому віці це лише повторюється, але вже з небезпечнішими наслідками. На цей звичний порядок речей зазвичай не скаржаться, особливо ті, кого вважають «об’єктами», адже це порушує патріархальну ієрархію.

 

Якщо говорити про насильство щодо чоловіків, то тут також працюють патріархальні упередження, за якими чоловік має бути сильним, а визнання себе постраждалим нібито знижує його в уже згаданій ієрархії. В обох випадках причиною є патріархальна система, яка тримається на гендерних стереотипах.

 

Є і додаткові психологічні фактори, які пояснюють недовіру до постраждалих. Це можуть бути, наприклад:

 

• позитивні упередження щодо кривдни_ць через хорошу репутацію та більший соціальний капітал, ніж у постраждалих;

​

• соціальний тиск, особливо у середовищах, де робити зауваження за сексизму не прийнято (наприклад, соціальні групи, де більшість складають чоловіки або там, де панують патріархальні наративи);

​

• уявлення про «справедливий світ» що породжує віктимблеймінг: зокрема віра в те, що погані речі стаються з тими, хто або в чомусь провини_лась, або бу_ла недостатньо обережн_ою.

 

До чого призводить недовіра до постраждалих?

 

• Для самих постраждалих

 

Уявімо ситуацію, коли постраждала просто ділиться травматичною подією, навіть не публічно. Вона певний час збирається з силами, приймає складне рішення відкритися і бути вразливою, але у відповідь чує щось на кшталт: «А ти точно не перебільшуєш? Може, ти щось неправильно зрозуміла?» або «Тю, знайшла через що заганятися!» У людини виникає відчуття ізольованості та знецінення власного досвіду — ніби він сам по собі не валідний, а потребує доведення фактами й доказами. Уявіть, як це принизливо: спочатку відчути, що нехтують твоєю тілесною автономією і почуттям гідності, а потім — що до цього не ставляться серйозно. Більше того: почувши таке від когось, кому людина довіряє, вона може справді повірити, що нічого поганого не сталося, і надалі, попри власні страждання, терпіти наслідки цього та інших випадків насильства все життя. Зауважте, що в публічній площині ще нічого не відбулося, ніхто не поніс відповідальності, не йдеться про суди чи слідства, а лише про базову людську підтримку.

 

Упередження щодо постраждалих руйнують довіру між людьми і знецінює чужі переживання. Варто розуміти, що, на жаль, ніхто не застрахован_а від насильства й не має гарантій, що сам_а одного дня не стане постраждал_ою від нього. Плекаючи довіру до постраждалих, ми створюємо атмосферу прийняття і безпеки у своїх соціальних колах та міжособистісних стосунках. Це означає, що і ви також зможете за потреби розраховувати на розуміння і підтримку. Це зближує та робить нас сильнішими разом.

 

• Для кривдни_ці

 

На жаль, наразі у нашому суспільстві у кривдни_ць частіше більший кредит довіри, ніж у постраждалих. Через це за них заступаються, їхні дії виправдовують та пробують спихнути провину на постраждалу. Адже дуже часто це не просто якась абстрактна людина, а чийсь найкращий друг, батько, вчителька, колега, які «ніколи б не вчинили подібного». Тож від ігнорування почуттів і досвідів постраждалих кривдни_цям, на жаль, тільки краще, адже у них забирають відповідальність і таким чином дають неписаний і непроговорений дозвіл на подібні дії в майбутньому. Відсутність відповідальності призводить до того, що насильство буде повторюватися і навіть набиратиме обертів за відкритістю та жорстокістю.

 

• Для суспільства

 

Недовіра до постраждалих шкодить і суспільству в цілому. Якщо ми ігноруємо і знецінюємо їхній досвід та обираємо більше вірити кривдни_цям, ми фактично толеруємо насильницьку поведінку. Навіть якщо це не крайні випадки на кшталт зґвалтування чи побоїв, заплющування очей на нібито незначні ситуації все одно підсилює культуру насильства у соціумі. Адже вона починається саме з таких буцімто дрібниць: небажаного доторку у транспорті, непроханого відвертого компліменту, «доброзичливого» ляпаса по сідницях. Якщо не вказати на те, що така поведінка неприпустима, кривдник відчує безкарність і продовжить це робити, з часом дозволяючи собі більше. Якщо жінці можна посвистіти на вулиці, отже, ймовірно, нічого не буде, як потрогати її за сідниці. Якщо і за це ніхто не засуджує (або засуджує лише постраждалу), умовний кривдник відчує право домагатися далі, аж доки не дійде до, наприклад, зґвалтування п’яної людини. Насильство нормалізується поступово, майже непомітно.

 

А як же презумпція невинуватості? 

 

Одним із основних аргументів проти безумовної довіри до постраждалих є апелювання до презумпції невинуватості. Мовляв, якщо ми будемо вірити комусь, особливо незнайомим людям, без жодних доказів, це може призвести до хибних звинувачень і зловживань цим з боку жінок. 

 

Однак якщо подивитися на реальну картину, то ми побачимо, що:

 

• менше, ніж 40% жінок, постраждалих від насильства, взагалі звертаються по будь-яку допомогу, особливо до державних інституцій;

​

• менше, ніж 10% звертаються до поліції;

​

• лише 2% заяв про зґвалтування закінчуються покаранням для кривдника*.

​

​

Таке відбувається не тому, що постраждалі щось вигадують, перебільшують чи хочуть зіпсувати чиюсь репутацію, адже це спростовує статистика, за якою насильство є надзвичайно поширеним: протягом життя його переживає кожна третя жінка. Це відбувається передусім через соціальну стигму і упередження, через які постраждалим схильні менше вірити. Для них це дуже ризиковий крок, який може завершитися віктимблеймінгом, насмішками, а то й додатковим насильством. А якщо ми апелюватимемо до презумпції невинуватості щоразу, як хтось таки наважується розповісти свою історію, у постраждалих взагалі не буде шансів на те, аби їх хоча б почули.

 

Тож коли ми говоримо про те, що потерпілим треба вірити — це не означає, що ми одразу когось звинувачуємо і вимагаємо покарання без суду та слідства; це в першу чергу заклик почути і сприйняти серйозно тих, кого завжди ігнорували та намагалися заглушити. Ця практика набагато ближча до того, щоб почути «обидві сторони», як цього часто вимагають скептики.

 

Більше про стереотипи щодо постраждалих і кривдни_ць ми писали у статті «Топ-5 спекуляцій про рухи проти домагань».

 

Що означає вірити на практиці?

 

• Передусім це буквально довіряти: якщо вам відкрилися, не поспішати ставити слова постраждалої людини під сумнів, пропонувати свої висновки чи давати поради. Іноді достатньо просто вислухати і побути поруч. 

 

• За можливості — намагатися створювати середовище прийняття і мінімальної толерантності до віктимблеймінгу: робити зауваження друзям, колегам, родичам, якщо ті висловлюються неприйнятно і засуджують постраждалих.

 

• Пропонувати допомогу постраждалим, практичну чи психологічну, але без нав’язування і примусу. Краще просто дати розуміти, що ви підтримуєте людину без додаткових пояснень і маєте ресурс на якісь додаткові дії. Це може бути, наприклад, допомога з пошуком житла, терапевт_ки чи з оформленням заяви в поліцію, позову в суд тощо. А може бути і просто спілкування, спільно проведений час чи присутність.

 

*Facts and figures: Ending violence against women. UN Women, 2025 — https://www.unwomen.org/en/articles/facts-and-figures/facts-and-figures-ending-violence-against-women