Топ-5 спекуляцій про рухи проти домагань

Разом із хвилею солідарності, обізнаності й наслідків для кривдників регулярно виникає критика таких рухів, а також маніпуляції та нерозуміння деяких аспектів такого активізму. Ґрунтуючись на різних проявах такої критики, можна виділити 5 популярних (і хибних) аргументів, які часто звучать в контексті рухів проти домагань.

 

Міт 1: «Публічний розголос порушує презумпцію невинуватості»

 

Майже завжди, коли навколо кейсу домагання виникає помітний суспільний резонанс, дехто неодмінно порушує питання презумпції невинуватості. Мовляв, не можна вважати людину винною просто так, без конкретних доказів і рішення суду. Тим паче неприпустимо одразу вживати заходів, аби цю людину «покарати»: звільнити з роботи, розірвати стосунки, позбавити ролі тощо. 

 

От тільки ця презумпція існує в першу чергу для судових процесів і кримінального права. Її суть у тому, що людина вважається невинуватою, допоки обвинувальна сторона не доведе протилежне. Таку концепцію створили, аби суд не виносив передчасних вироків без переконливих доказів. Натомість на сферу обговорень у громадянському суспільстві презумпція невинуватості не поширюється. Тут радше працює інститут репутації — рівень довіри та соціальної відповідальності, який моніториться і регулюється суспільством у публічній площині. 

 

Кривдники рідко отримують миттєве й непропорційне своїй провині покарання. Зазвичай публічні обговорення лише привертають увагу суспільства до проблеми, яку до цього замовчували. Також варто розуміти: якщо ми автоматично вважатимемо всіх кривдників невинуватими, у постраждалих не буде навіть шансу розповісти про скоєне насильство й отримати хоча б якийсь кредит довіри. Саме тому аргументи про презумпцію невинуватості вже містять в собі упередженість та рідко наводяться з добрими намірами.

 

Міт 2: «З’явилося забагато хибних звинувачень, які ламають життя чоловікам»

 

У контексті рухів проти домагань періодично виникають побоювання щодо хибних звинувачень у сексуальному насильстві. Великою мірою це спричиняється кількістю заяв, які нібито з’явилися на рівному місці, а також задавненістю подій. Дехто робить висновки, що постраждалі, мовляв, користуються моментом, аби заробити грошей, привернути до себе увагу чи помститися кривднику за щось зовсім інше. Антифеміністичні рухи зображують зростання кількості звинувачень як велику загрозу для чоловіків, які вже самі нібито страждають від величезної кількості наклепів з боку «меркантильних жінок».

 

Насправді ж кількість хибних звинувачень у сексуальному насильстві що до, що після #metoo не надто вибивається зі статистики інших злочинів. За різними оцінками, вона варіюється від 2 до 10%*. Нерідко кривдники і оточення тиснуть на постраждалу, змушуючи забрати заяву і таким чином визнати «хибність» власного досвіду. Це підтверджує британська статистика**, за якою лише 2% заяв про зґвалтування закінчуються покаранням для кривдника. Тобто маємо 88-96% заявлених випадків насильства, які завершуються нічим. 

 

Заявити про сексуальне насильство — це досі дуже сміливий крок для постраждалої людини. Вона ризикує стикнутися з осудом, віктімблеймінгом, знеціненням її досвіду, страхом «осоромити» близьких, а також погрозами, залякуваннями й наслідками для кар’єри. Саме тому, скоріше всього, велика частина випадків сексуального насильства замовчується, не доходить до поліції чи відкликається. Це має гірші наслідки для суспільства, ніж ті, які уявляють собі противники феміністичних рухів.

 

Міт 3: «Постраждалим треба просто звертатися до поліції»

 

Такі аргументи лунають і коли постраждалі публічно заявляють про скоєне насильство, і коли його намагаються попередити, створюючи жіночі простори, наприклад, у поїздах чи таксі. Мовляв, для скарг існують спеціальні механізми: можна звернутися до поліції, розповісти про домагання роботодавцям чи керівництву закладу освіти і не здіймати зайвого шуму. Бо ж «не всі чоловіки небезпечні» . А як натрапите на такого, треба «просто» користуватися кнопкою тривоги в застосунках таксі, поскаржитися провідниці_ку вагону, написати формальну скаргу. 

 

Проте рухів на кшталт #metoo та публічних акцій проти домагань не існувало би, якби наведені механізми дійсно працювали. У реальності жінки хоч і звертаються до поліції, але є високий шанс, що заяву не розглянуть, а постраждала зазнає віктімблеймінгу, насмішок, психологічного чи фізичного насильства. Керівництво закладу освіти чи компанії може знати про домагання і покривати їх, мати мізогінні погляди, бути корумпованим чи не бажати звільняти дуже «цінного» працівника. У всіх цих випадках жінка зіштовхується з дуже недосконалою системою наодинці й на нерівних умовах. Згадаймо українські акції за реформу поліції чи проти несправедливих рішень судів… Вони також проводилися, бо тихі, формальні шляхи протидії більше не працювали. Натомість розголос має більші шанси призвести до реальних змін у системі.

 

Міт 4: «Звинувачення зазвичай перебільшують»

 

Якщо зґвалтування усе частіше вважається «достатньо» серйозним злочином, то гарасмент (небажані залицяння, коментарі, дотики) все ще подекуди сприймається як щось незначне, а отже — не варте уваги. Проте всі ці явища насправді тісно пов’язані, випливають одне з одного та в сукупності формують культуру зґвалтування. 

 

Уже минули часи, коли коментарі щодо фігури чи недоречно відверті жарти були звичною і невинною справою у школі, університеті, на робочому місці чи на вулиці. Тепер ми маємо усвідомлювати, що домагання — це не «просто увага» чи «компліменти», а насильницькі дії, спроби принизити й скористатися менш привілейованим становищем постраждалої. Також така токсична атмосфера, особливо у середовищах, де переважають чоловіки, зовсім не сприяє гендерній рівності та просуванню жінок на лідерські посади. 

 

Про будь-які домагання варто говорити. Це не змагання з «серйозності» злочинів, а пазли однієї великої патріархальної системи, яку потрібно руйнувати.

 

Міт 5: «Треба було заявляти про домагання одразу, а не через 10 років»

 

Велика кількість заяв про домагання, особливо після поширення #metoo, стосуються подій, які відбулися раніше, нерідко роки тому. Але причиною, чому про них розповіли лише зараз, криється не в тому, що постраждалі раптово «згадали» чи «вирішили нажитися». Насправді жінки лише нещодавно отримали майданчик, де змогли повідомити про проблему, а також заручилися підтримкою інших жінок, які так само наважилися поділитися досвідом. 

 

Умовні 10 чи 20 років тому домагання були більш нормалізованими, ніж сьогодні. Постраждалі могли боятися заявити про них, знаходитися у більш вразливому становищі, звинувачувати себе, не розглядати гарасмент як насильство і взагалі не знати таких термінів. Популяризація фемінізму й рухів проти домагань показали, що ці жінки не самотні; проблема насправді набагато масштабніша, ніж здавалося. Саме солідарність з іншими, згуртованість, атмосфера підтримки і менший страх осуду підштовхнули велику кількість жінок поділитися своїми історіями. Чимало таких історій все ще нерозказані, і вони так само важливі.

​

​

*RCS False allegations briefing 2021. — https://www.rapecrisisscotland.org.uk/resources/False-allegations-briefing-2021.pdf

**Virtually all rape victims are denied justice: Here is the roadmap to failure. Saunders Law, 2023. — https://www.saunders.co.uk/news/virtually-all-rape-victims-are-denied-justice-here-is-the-roadmap-to-failure