Відразу після закінчення школи, в 17 років, я вийшла заміж.

 

У нас зовсім не складалося сімейне життя. Він постійно пив. Я тікала з дому. 

 

Одного разу я вирішила, що час вступити у коледж до іншого міста. Проте він мене не пустив, пообіцяв, що кине пити, аби тільки я лишилася. І я лишилася з ним. Тим паче, листа про те, що мене прийняли, я не отримала.

 

Потім він став не тільки пити, але й бити. Я прагнула піти від нього, проте він кожного разу мене повертав додому. Через рік я завагітніла. Ще через рік в нас вже була маленька дитина. Але це не спиняло мого чоловіка. Він продовжував бити.

 

Я знову намагалася піти від нього. Але він знову, стоячи на колінах, слізно просив повернутися. Так продовжувалося ще рік. Майже кожного разу, як він приходив додому нетверезий — ми з дитиною ночували у сусідів. 

 

Одного разу він прийшов п'яний додому, я взяла під руки дитину та побігла до будинку моєї бабусі. Він прийшов і туди. Вибив двері, закрив в одній із кімнат бабусю, а мене знову побив. Тоді я наважилася написати заяву у поліцію. Вони з ним поговорили. Більше він нас не чіпав. Ми з ним розлучилися.

 

Через роки я дізналася — мені тоді все-таки прийшов лист про те, що я вступила у коледж, але я його не отримала. Виявилося, що він його тоді сховав від мене.

​

Анонімна авторка; історія розказана у 2019 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»