Вперше я зіткнулась із насильством у 8–9-річному віці. Ми з друзями часто полюбляли гратись на майданчику, що поряд із нашим будинком. Я була прекрасним і сонячним малям, доки не з’явився чоловік із надінфантильним типом поведінки. Лише нещодавно я осилила усвідомити, що ні чорта інфантильністю тут не обмежувалось.

​

Певний час мені вдавалось обманювати себе тим, що у нього можлива травма голови, тому й така поведінка — топова віктимізація жертви насилля. Але демонстрація статевих органів, небажані торкання, залякування, що мені ніхто не повірить, — усе мало місце. А тоді й сталось це. Поряд із дитячим садочком. Пам’ятаю, як кричала від болю і намагалась кусатись. Більше нічого, окрім його окулярів, запотілих від поту, й ненависної футболки сірого кольору…

​

Вдруге це сталось, коли у мене була кохана дівчина. Вона часто домагалась мене, коли ми випивали. Я тоді плакала від безсилля, а вона лише сміялась, бо знала, що я її кохаю і сама підписалась на це. Знову ж віктимблеймінг. Знову граблі.

​

Мені навіть не хочеться розмовляти про численні домагання з боку лєвих мужиків у громадському транспорті, на вулиці, частково на співбесідах. Була спроба зґвалтування у 16 р. з боку «хлопця». Була навіть історія фізичних домагань з боку психотерапевтки. Я прийшла за допомогою, я наважилась попросити про це, я не хотіла жодних тілесних доторків чи взаємодій.

​

Мене заїбало відчувати себе завжди незахищеною й беззахисною. Подумую про суїцид. У мене більше не залишилось сил боротись.

​​

Анонімна авторка; історія розказана у 2021 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»