В 15 років я вперше їхала сама в купе потягом до іншого міста. Мене в потяг посадили і з потяга мали зустріти.

Зі мною у вагоні були двоє дорослих (десь добре за 30) чоловіків: один був байдужий і щось собі читав на верхній полиці, а інший дуже говіркий. Він звучав люб'язно, розповідав, в яке гарне місто я їду, і якоїсь миті, сидячи навпроти мене, він почав на моїх колінах та стегнах торкаючись показувати карту міста, начебто розповідаючи, що де знаходиться.

Я була в подовжених шортах та майці (у вагоні було спекотно, літо). Мені було боязко, тому я не сказала нічого, бо сумнівалась, чи це варте того, але, аби не було можливості «показувати» щось вище, я поклала на свої стегна руки, перегороджуючи рух далі.

​

Потім він кудись виходив, здається, раз чи два кликав мене разом з ним у вагон-ресторан або щось у такому дусі, аби не нудьгувати тут у купе. Я відмовлялась, і він йшов знову. Коли я вмостилась, лежачи на полиці, в спробі подрімати, бо вже було пізно, я пам’ятаю, що він зайшов назад і сів на мою полицю дуже близько до мене. Я напружилась, але робила вигляд, що сплю. А потім він дуже близько нахилився (я буквально відчувала його дихання на собі) і тихо запитав, чи не заважає. Тут я вдячна собі, що змогла сказати: «Можете відсунутись, будь ласка». На моє щастя, він не просто пересунувся, а пересів і більше мене не чіпав. Досі вважаю, що мені дуже пощастило тоді, бо багато історій з потягів так «добре» не закінчуються.

​

Анонімна авторка, 25+ роки; історія розказана у 2024 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»