Репродуктивний тиск — форма гендерно зумовленого насильства, яку відмовляються визнавати.
Гендерно зумовлене насильство не завжди виглядає як побиття або зґвалтування. Дуже часто воно відбувається тихо, «легально» і з відчуттям безкарності. Репродуктивний тиск — одна з його найбільш нормалізованих форм. Він працює через контроль над тілом, знецінення бажань і систематичне позбавлення права на вибір.
Можливо, вам знайоме відчуття, коли про небажану вагітність страшно говорити вголос. Коли замість чіткої інформації з’являється плутанина, а замість підтримки — поради, які не мають нічого спільного з вашим рішенням. Коли здається, що, якщо комусь про це розповісти, не почуєш нічого, крім осуду. У такі моменти багато хто з нас обирає мовчання не тому, що це «дуже інтимна тема», а тому, що боїться наслідків.
Мій досвід небажаної вагітності почався саме так. Я не мала доступу до зрозумілої, науково обґрунтованої інформації про безпечні варіанти. Я не знала, куди звертатися і кому можна довіряти. Страх бути засудженою був сильнішим за переживання про власне здоров’я та психічний стан. Якщо вам знайоме це відчуття, важливо сказати прямо: з вами не було «щось не так». Так працює стигма.
Коли я намагалася шукати підтримку серед близьких, я її не отримала. Не тому, що люди навколо були жорстокими, а тому, що в нашій культурі майже відсутнє визнання права людини не хотіти дітей. Натомість існує культура обов’язку, «терплячого прийняття ситуації» й наратив: «потім пожалкуєш». У такому середовищі репродуктивна автономія та переривання небажаної вагітності не сприймаються як базове право, а радше як імпульсивне, інфантильне й емоційне рішення.
У клініці цей тиск став прямим. Мені говорили, що я вже у віці, коли «пора народжувати» (мені було 30 років, лол), і треба встигнути «встрибнути в останній вагон». Мені примусово «дали» час на роздуми, якого я не просила, і затягнули процес на два тижні, за які я ледь не суїциднулась через тілесну дисфорію та погіршення психічного стану. Моє небажання мати дітей постійно намагалися переглянути, ніби це не рішення, а помилка. Якщо вам колись доводилося доводити серйозність власного «ні», ви знаєте, як це виснажує.
У той момент моя ситуація не здавалася мені настільки критичною — я не розуміла, що те, що зі мною роблять, є насильством. Я інколи досі вважаю, що мені ще пощастило, коли читаю історії людей, яким робили хірургічні аборти без належної анестезії, обмежуючись препаратами на кшталт но-шпи, і подають це як стандартну практику. Біль у таких ситуаціях ігнорується, бо в основі лежить уявлення, що людина має «витримати», а також бажання «покарати» болем за таке рішення.
Психологічне насильство з боку лікарів часто не менш травматичне. Фрази на кшталт «мені Бог дитини не дав, а ти свою вбиваєш» звучать не як випадкові емоції, а як інструмент тиску. Людей примушують слухати серцебиття плоду без їхньої згоди, навмисно називають зародок дитиною, апелюють до провини й сорому. Це не про турботу, не про медицину і не про науку — це про контроль і мізогінію.
Можливо, вам теж казали, що якщо є робота і партнер, то «вже можна народжувати». Або порівнювали з іншими, у яких «і того нема, але вони народжують». У цій логіці бажання людини взагалі не має значення. Материнство перетворюється на соціальний обов’язок, а не на вибір.
Коли я переживала свій негативний досвід аборту в клініці, тоді навіть не усвідомлювала, що це був тиск і гендерно зумовлене насильство. Мені здавалося, що так має бути, що це «нормально», просто стандартна процедура, дії згідно з медичним протоколом. Лише з часом, рефлексуючи, я зрозуміла, наскільки мене контролювали, маніпулювали й позбавляли вибору.
Сьогодні я працюю консультанткою з питань безпечних абортів і щодня бачу, наскільки цей досвід є масовим. До мене звертаються підлітки, які бояться розповідати батькам про небажану вагітність, бо їх за це «вб’ють або виженуть з дому». Люди в аб’юзивних стосунках, яких намагаються прив’язати дитиною партнери-тирани. Пацієнтки, яких у клініках залякували, принижували або свідомо дезінформували. Якщо з вами таке траплялося і вам здається, що ви з цим самі — це не так. Просто про це не прийнято говорити.
В Україні аборти дозволені до 12 тижнів, і це часто подається як доказ прогресивності. Але цей термін — лише законодавче обмеження, а не медична необхідність. Якщо вагітність настала внаслідок зґвалтування, інцесту, якщо є загроза життю або серйозні вади плоду, термін може бути подовжений, але лише за рішенням спеціальної комісії. Тобто групи людей, які жодного стосунку не мають до вашої вагітності та життя, об’єктивують вас і вирішують, що з вами робити.
Держава подає такі механізми як турботу про безпеку, але насправді це про контроль. У багатьох країнах терміни для аборту становлять 20 і більше тижнів — і це не питання безпеки чи медицини, а питання того, хто контролює тіло людини. Коли держава вирішує, коли можна робити аборт, а коли ні, йдеться не про захист, а про обмеження автономії.
Цей контроль починається значно раніше — ще зі школи. Курси з сексуальної просвіти майже ніколи не мають розділу про небажану вагітність, хоча, за статистикою, кожна третя людина з маткою має такий досвід. Натомість багато хто пам’ятає окремі уроки від пролайферських організацій, де аборт називали вбивством і говорили про нього мовою страху. Це теж форма репродуктивного тиску, просто завуальована під «виховання».
Про все це рідко говорять у медіа, ще рідше — у такому ключі. Навіть організації, які працюють із темою гендерно зумовленого насильства, часто оминають репродуктивний тиск, ніби він не є частиною цієї проблеми. Але це насильство глибоко вкорінене в нашій культурі й продовжує відтворюватися, попри формальну законність абортів.
Аборт не є трагедією. Трагедією є примус, біль, приниження і відмова визнавати право людини на рішення щодо власного тіла. Поки репродуктивний тиск не буде названий формою гендерно зумовленого насильства, він і далі залишатиметься невидимим. А разом із ним — досвід мільйонів людей, які заслуговують не на мовчання, а на підтримку і право вибору.
Оксанка, будь-які займенники; історія розказана у 2025 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»