Років 8 тому сусідка в гуртожитку, яка навчалася на соціології, попросила мене про інтерв’ю. Темою була дискримінація ЛГБТ. Я пам’ятаю, що в той час була переконана: конкретно мені пощастило і в мене все чудово. Бо ж мене ніколи не били і не виганяли з дому — а отже, яка дискримінація?
Але зараз я твердо переконана, що немає жодної квір-жінки, яка б не зазнала насильства через те, ким вона є. Питання лише у вмінні його ідентифікувати. Бо ми живемо в системі, націленій на стигматизацію, «перевиховання» і стирання всіх, хто не відповідає нормі. І чим більше ти відхиляєшся від очікуваних рамок, тим менші твої шанси бути почутою.
Мої історії далеко не найстрашніші, але їх цілий калейдоскоп. Рандомні пияки на Хрещатику, які гукали мені з моєю дівчиною: «А ви прастітуткі ілі падружкі-лєсбіянкі?» Ціла серія випадків під кодовою назвою «можна трєтім?» (одного разу я у відповідь показала середній палець, і мені погрожували зламати руку). Колега з роботи, який зізнався мені в почуттях, а коли я відповіла, що маю дівчину, сказав, що це ж не може бути правдою (хоча вона щовечора забирала мене з роботи, і він це бачив). Якось мене вистежили після маршу на 8 березня і просто під моїм під’їздом облили водою (так, на перший погляд це не страшно, але дуже б’є по відчуттю безпеки — я ще довго озиралася на кожному кроці, коли йшла сама додому). Сексуальні домагання з боку батька в переписці (коли я розповіла про це мамі, він намагався перемкнути її увагу, нагадуючи, що я ж лесбійка). І, звісно ж, сотні (за 10+ років моєї інтернет-активності) коментарів із побажаннями смерті та закликами «лікуватися».
Нічого по-справжньому жахливого чи трагічного. Просто десятки менш і більш важких ситуацій, які відбилися на моїй психіці. Та водночас вони відкрили мені очі на реальність. Цей світ божевільний — і його потрібно змінювати.
Вайн, вона/її, 27 років; історія розказана у 2025 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»