Коли ти забороняєш собі свою ідентичність у спробах прожити «життя звичайної жінки», може початися самоконверсійна терапія.
Мені казали, що я завжди поводжуся «надто мило, награно, штучно» — це був результат спроби грати нав’язану роль. Усмішка на обличчі, макіяж, туфлі значно меншого розміру, ніж потрібно, короткі спіднички й нестерпний біль всередині — усе, щоб знайти «майбутнього тата для моїх майбутніх дітей». Усе заради життя за стандартним шаблоном: заміж, діти, смерть.
Дитинство з вітчимом-тираном, який бив маму на моїх очах і постійно принижував мене, залишило глибокі шрами. Психіка не могла не постраждати: мені здавалося, що бути жінкою — це небезпечно, а бути собою — взагалі неможливо.
Мій перший партнер нібито був кращим за вітчима, тому мені довго не вдавалося ідентифікувати насильство з його боку. У мене не було розуміння не лише власних кордонів, а й взагалі права на своє тіло. Тож те, що хлопець завжди вимагав сексу, навіть у лікарні після того, як мені зробили складну операцію з видалення пухлини головного мозку, здавалося нормою. З одного боку, він підтримував мене: поїхав разом до інституту нейрохірургії, був поруч у важкі моменти, підбадьорював мою маму. З іншого — щойно ми залишалися удвох у палаті, він одразу починав торкатися мене в інтимних місцях і тиснув на те, щоб ми «якнайшвидше зайнялися сексом».
Було страшно і боляче: голова розколювалась, у носі — бинти по два метри в кожній ніздрі, катетери в руках, кожен рух — як удар струмом. Але на обличчі — хоч і крива, але усмішка. Мені доводилося вибачатися за те, що зараз я не можу дати секс, адже в моїй голові секс у стосунках дорівнював обов’язку.
Через місяць після операції той хлопець зґвалтував мене. Тоді я не усвідомлювала, що це насильство; здавалося, що згода один раз означає обов’язок назавжди, і моє «ні» в моменті можна ігнорувати. Хоча це не так.
Інший хлопець бив мене і шантажував, що опублікує фото, де я в білизні, а ще зламував мої акаунти в соцмережах, видаляв опубліковані фото й розповсюджував наклепи. Третій — психологічно знущався: пропонував записувати відео з нашим інтимом, тоді як уже зберігав у себе на телефоні й показував усім охочим відео з сексом зі своєю колишньою, зраджував. Мені здавалося, що я втрачаю розум і що в усьому, що зі мною відбувається, — виключно моя вина.
Ті стосунки були жодним чином не про любов, а про виживання в цисгетеросексуальному світі, де якщо тебе визначили жінкою, твоя доля — страждати. Вони провокували огиду до свого тіла, залишили численні травми, розлад харчової поведінки та комплексний ПТСР. Усі мої спроби «підлаштуватися під правила» оберталися болем і небезпекою.
Намагання бути «як усі» не рятує, а руйнує. Розуміти себе, визначати себе так, як відчуваєш, жити передусім для себе, встановлювати власні кордони й визнавати свої потреби — це не розкіш, а необхідність для виживання і справжнього щастя.
Сай, він/його; історія розказана у 2025 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»