Стереотипи про домашнє насильство, які варто лишити в минулому

Важливо пам’ятати, що насильство завжди пов’язане з дисбалансом влади, динамікою нерівності та спробами однієї людини встановити контроль над іншою. Це не поодинокі побутові конфлікти, непорозуміння чи сварки, де обидві сторони на рівних відстоюють свою думку, а радше постійний процес, що повторюється.

​

На жаль, у суспільстві досі панують упередження про домашнє насильство, через які його сприймають викривлено та несерйозно. Ми хочемо навести кілька таких упереджень і спростувати їх, щоб нездорові стосунки було легше ідентифікувати як постраждалим, так і свідкам.

​

*Про запобігання та протидію домашньому насильству. Верховна Рада України. — https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2229-19#Text

**Facts and figures: Ending violence against women. UN Women. — https://www.unwomen.org/en/articles/facts-and-figures/facts-and-figures-ending-violence-against-women

​

“Якщо все так погано, чому вона терпить? Якби хотіла, вже давно пішла б”

 

Насильство справді може тривати роками, і постраждалі не завжди рвуть стосунки одразу або йдуть з них взагалі. За британською статистикою*, люди можуть жити в аб’юзі в середньому 2–3 роки, перш ніж звернутися по допомогу. За іншими дослідженнями, постраждалим в середньому потрібно сім спроб, щоб піти від кривдника, перш ніж вони зможуть остаточно це зробити**. Однак це відбувається не тому, що постраждалим це «подобається» або що ситуація недостатньо погана. Є кілька можливих обставин, які можуть накладатися.

​

По-перше, у постраждалої людини може не бути засобів і ресурсів — як матеріальних, так і психологічних — щоб піти. Ранні стадії аб’юзу багатьма не сприймаються достатньо серйозно, проте саме на них відбувається поступове встановлення контролю над постраждалими, зокрема через обмеження джерел допомоги та доходу. Наприклад, кривдник може обмежувати спілкування з друзями й рідними, критикувати їх, прив’язуючи партнер_ку до себе як до єдиної людини, якій можна довіряти та з якою варто проводити час. Також через економічне насильство у постраждалої може не бути власних грошей і можливості працювати. Пригадаймо, наскільки нормалізованим у нашому суспільстві є формат стосунків, у яких жінка займається побутом та/чи дітьми вдома, а чоловік працює й розпоряджається сімейним бюджетом. У такої жінки може не бути грошей і запасного житла, куди можна перебратися. Для цього створюють спеціальні шелтери з прихованими адресами, куди кривдники не можуть дістатися, і де постраждалі можуть перебути певний час.

​

По-друге, йти від кривдника може бути небезпечно. Зазвичай насильство стає очевидним на пізніших етапах, коли постраждала людина вже частково або повністю залежна від партнер_ки. Ймовірно, вона вже достатньо залякана через погрози та фізичне насильство, а також втрачає розуміння реальності та довіру до себе через газлайтинг — психологічну тактику, коли людину змушують сумніватися у власному сприйнятті реальності. Часто кривдники особливо агресивно реагують на спроби партнер_ки піти, подати на розлучення або сепаруватися, тому насильство ескалує в такі моменти, аби відбити бажання навіть думати про ці можливості. Також трапляються маніпуляції, коли погрожують зробити щось із собою (наприклад, скоїти самогубство), якщо постраждала розірве стосунки. Все ускладнюється ще більше, якщо у пари є діти: кривдники можуть намагатися забрати їх, налаштувати проти партнер_ки або погрожувати нашкодити їм.

​

(Детальніше про цикли насильства ми розповіли у матеріалі “Як працює насильство? Про моделі кола і колеса”)

​

По-третє, розрив стосунків може нести за собою соціальну стигму, особливо в більш консервативних, закритих або релігійних суспільствах. Оскільки ми живемо в патріархальній культурі, провину за розлучення дуже часто перекладають на жінку: вона «не вберегла шлюб», «кинула дітей», «зруйнувала сім’ю», навіть якщо весь цей час терпіла насильство.

*How long do people live with domestic abuse? SafeLives. — https://safelives.org.uk/about-domestic-abuse/what-is-domestic-abuse/facts-and-figures/length-of-abuse/

 

**Why Is It Difficult To ‘Just Leave’ An Abusive Relationship? Safe Speaks. — https://safespeaks.org/2022/08/23/why-is-it-difficult-to-just-leave-an-abusive-relationship-2/

 

«Мабуть, вона це заслужила»

​

Такі уявлення виростають із гендерних стереотипів і найчастіше стосуються саме жінок. За патріархальними упередженнями, жінка має бути покірною, слухатися чоловіка в усьому та сумлінно виконувати хатні обов’язки. Якщо вона з чимось не погоджується або говорить про незадоволення, у нашій культурі це звикли називати «пилянням». Наприклад, якщо дружина просить чоловіка на рівних докладатися до виховання дитини або вказує на погано виконані хатні обов’язки, її називають прискіпливою, а то й неадекватною. Вважається, що від цього «пиляння» чоловіки дуже втомлюються, а якщо воно відбувається регулярно, нібито може призвести до роздратування і навіть агресії.

​

Але насправді не існує насильства, яке хтось міг би якимось чином «заслужити», адже відповідальність за нього завжди лежить на кривднику. Будь-які непорозуміння в родині можна вирішити на рівних і через діалог, якщо всі учасни_ці поважають од_ну од_ну і готові дослухатися до думки інш_ої. Тому кривдити — це завжди свідомий вибір, за який немає виправдань. У сучасному суспільстві вже давно не має бути місця поглядам, за якими людину можна вдарити чи принизити через те, що вона «погана дружина/матір».

​

Якщо у вас виникає думка, що постраждала могла якимось чином заслужити насильство, порефлексуйте, звідки береться така автоматична реакція. Це не обов’язково означає, що ви погана людина, адже, на жаль, усі ми вбираємо в себе деякі патріархальні установки в процесі дорослішання. Важливо навчитися їх розпізнавати та викорінювати в собі.

​

«Це особиста справа»

​

Домашнє насильство може бути складно помітити зовні, адже воно зазвичай відбувається за зачиненими дверима та між близькими людьми. Багатьом важко повірити, що рідні чи кохані можуть чинити жорстокість щодо тих, кого мали би любити, тому вони часто інтерпретують насильство як особистий конфлікт. Мовляв, близьким людям легше порозумітися, вони самі перебувають у цій ситуації і краще знають, що їм потрібно. Насправді ж відповідальність завжди лежить на кривдник_ці, незалежно від поведінки постраждалої людини. Навіть у випадку особистих конфліктів іноді залучають третю, більш об’єктивну сторону для медіації. Коли ж справа стосується домашнього насильства, ситуація виходить за межі побутової перепалки і стає злочином.

​

Уявімо ситуацію: двоє партнер_ок посварилися, бо не змогли домовитися, на що витратити спільні збереження — на відпустку чи покупку техніки для дому. Якщо в результаті вони вислухали одна одну і дійшли рішення, яке дійсно влаштовує обох, — це справді особистий конфлікт, у який може бути недоречно втручатися. Однак якщо од_на з партнер_ок замість діалогу просто забирає ці гроші й розпоряджається ними самостійно, ще й принижуючи або газлайтячи інш_у — це насильство.

​

В Україні діє Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який визначає, як притягати кривдників до відповідальності. Зокрема, їхні дії можуть бути визнані кримінальним злочином. Тож і на рівні законодавства домашнє насильство аж ніяк не є особистою справою.

​

«Насильство буває тільки в бідних, неосвічених, неблагополучних сім’ях»

​

Це уявлення пов’язане зі стигматизацією людей із низьким рівнем освіти або доходу — їх часто вважають менш повноцінними та лінивими. Бідність також асоціюють зі зловживанням алкоголем чи наркотиками. Вираз «сім’я алкашів» — це зазвичай дуже серйозна стигма, і з такою родиною ніхто не хоче розбиратися, лише ізолювати її подалі від «пристойного» суспільства.

​

Насправді домашнє насильство буває в сім’ях із різним рівнем доходу та освіти. Однак бідність може ускладнювати ситуацію. Якщо у людини немає власних заощаджень, їй буде складніше піти від кривдника та самостійно забезпечувати себе, а через низький рівень освіти може бути складно знайти добре оплачувану роботу.

​

Варто пам’ятати, що сама по собі бідність не є передумовою до насильства. Вона може робити життя постраждалих важчим, залежність від кривдника — більшою, а розрив стосунків — складнішим. Якщо вам здається, що люди у скрутному фінансовому становищі не заслуговують на співчуття та допомогу, спробуйте подумати, чи не впливають на вас стереотипи про такі родини.

​

*Wang Z and Sekiyama T (2023) Domestic violence victimization among Chinese women and its relevance to their economic power. Front. Sociol. — https://www.frontiersin.org/journals/sociology/articles/10.3389/fsoc.2023.1178673/full#cite

 

«Якщо немає побоїв, це непорозуміння, а не насильство»

​

Ми звикли уявляти домашнє насильство дещо стереотипно: постраждалих часто зображують із синцями під очима та на руках, побитих і понівечених. Однак це лише одна з найбільш помітних форм. Насправді ж домашнє насильство може проявлятися по-різному. Його поділяють на:

​

• Фізичне насильство — будь-яка фізична насильницька дія, яка може проявлятися, зокрема, й у межах домашнього насильства. Варто розуміти, що це не лише побиття, яке залишає видимі ушкодження, а й, наприклад, шльопання, штовхання, обмеження рухів та кидання предметів.

​

• Сексуальне насильство — будь-яка сексуальна дія, вчинена без згоди. Це може бути зґвалтування, зокрема з боку партнер_ки чи член_ок сім’ї, а також сексуальна експлуатація — використання чужого тіла задля вигоди. До сексуального насильства належить і гарасмент, і дії, необов’язково пов’язані з фізичними дотиками. Домагання включає непрохані коментарі щодо зовнішності, відверті жарти, надмірне розглядання та ігнорування відмови від будь-яких романтичних чи сексуальних пропозицій.

​

• Психологічне насильство — дії, що шкодять ментальному здоров’ю та моральному стану людини. Спектр таких дій досить широкий, але їхня основна мета — встановити контроль над людиною, закріпити відчуття страху та змусити коритися. Це можуть бути образи, газлайтинг, погрози, переслідування, порушення особистих кордонів, заборони чи обмеження, наприклад, у спілкуванні або захопленнях.

​

• Економічне насильство — обмеження ресурсів і можливостей бути фінансово незалежною. Мова не лише про відбирання грошей та контроль над банківськими рахунками, а й про перешкоджання або заборону вчитися й працювати. Мета такого насильства — зробити жінку економічно залежною від кривдника та не дати їй можливостей піти.

 

Як позбуватися упереджень про домашнє насильство

 

Хорошою ідеєю буде почати з себе та власних думок. Адже стереотипи поширюються через те, що люди озвучують їх без рефлексії та самоаналізу, не замислюючись над передумовами та наслідками своєї позиції.

Якщо у вас виникають автоматичні думки про те, що постраждала якимось чином «заслужила» насильство, страждає «недостатньо» або «сама винна» через те, що не пішла вчасно чи не заробила достатньо грошей для плану Б, подумайте, чому вам хочеться звинувачувати не кривдника, а її. Пригадайте власне виховання та культуру, в якій ми всі зростали, де насильство завжди закликали замовчувати і маскувати фразами на кшталт «Не винось сміття з хати» або «Винні завжди обидва».

​

Намагайтеся плекати довіру до слів постраждалих, навіть якщо в них немає прямих доказів насильства. У кривдників цей кредит довіри вже є, і їм буде простіше уникнути відповідальності, тож не докладайтеся до цього дисбалансу.