ЦЕ сталося не зі мною. 

 

Мені було 15, коли я зустріла «хлопця своєї мрії». Він був таким, як у кіно: трішки хуліган в оточенні свори друзів і хитрувато посміхався, поглядаючи на дівчат, знаючи, що він до біса красивий. Здавалося, я вибухнула від щастя, коли він обрав мене. Це було як у паршивій казці: сіра дівчинка, що дружить з книжками, і bad guy, у якого самовпевненість сочиться з усіх дірок. 

 

Під час нашого першого поцілунку я спланувала все: як ми через півроку будемо разом зустрічати Новий рік, як через рік будемо зустрічати захід сонця десь на пляжі, а як стукне 18, можна втратити цноту... Та він наш секс планував на три роки раніше. Він хотів його одразу.

 

Відтак всі наступні поцілунки супроводжувалися тим, що його рука залазила мені в труси. Це було трохи не по казковому сценарію. Я просила припинити. Він не слухав. Я просто далі просила. Він просто далі не слухав. Я чекала, бо я ж «саме та, особлива». А він ж от-от зміниться, а ми будемо просто цілуватися і триматися руки.

 

Одного дня він таки взяв мене за руку і повів гуляти. Ми гуляли за містом, полем, тоді ще одним полем, а тоді ще. Я щаслива і він теж. Не світився щастям лише його друг, який йшов за ними за крок позаду. «Навіщо він?», — питала я. «Він не важливий», — відповідала я. Він плівся за нами усюди, крім невеличкого яру, де завершувалася наша прогулянка. Там «мій коханий» сів, я сіла поруч. Ми цілувалися і трималися за руки. Цього я хотіла. Він роздягав мене і примушував лягти. Цього я НЕ хотіла.

 

Я просила почекати. Він сказав, що немає сенсу чекати. Я пручалася. Він притискав мене до землі. Я плакала. Він одягав презерватив. Я відчула біль. Та якоїсь миті я перестала опиратися. Бо це не я. Мене там не має. Я лише спостерігаю.

 

У яру лежить дівчина. На ній лежить хлопець. Він рухається, вона — нерухома. З боку валяються кеди, блакитні джинси і хебешні рожеві труси. Це її. На ній залишилася біля майка. Мабуть вона забруднить її об зелену траву…

 

ЦЕ скінчилося швидко. Вони одяглись. Додому йшли мовчки: задоволений хлопець, що волік байдужу до всього дівчину за руку, і його незрозумілий друг, що плентався позаду.

 

Вдома я стала я. Мені стало себе шкода. Я плакала. Плакала, що забруднила білу майку. Плакала, що ЦЕ трапилося. Плакала, що не зможу ніколи нікому про ЦЕ розказати.

 

А тоді бридкою, липкою ковдрою мене огорнув СОРОМ. Він зі мною спав, ходив магазин, в аптеку, читав книжки, їздив маршруткою, зустрічався з друзями, обідав з батьками. 

 

Сором не дав мені пручатися і плакати, коли «мій коханий» знову захотів сексу. Я могла лише спостерігати. Як лежить дівчина, а ній лежить хлопець. Він рухається, вона — нерухома.

 

ЦЕ трапилося ще двічі. А тоді моє тіло захворіло і я потрапила в лікарню. Два тижні розлуки і він кинув мене. Він не міг робити зі мною ЦЕ. А більше йому нічого не було треба.

 

Гидка ковдра сорому огорнула мене щільніше. Я носила цю ковдру всюди ще 13 років, коли ходила в школу, а тоді в університет, коли заводила стосунки, ходила до гінеколога, а тоді відкладала огляди, коли влаштовувалася на роботу, а тоді шукала іншу. Мені було соромно. Мені було невимовно огидно, що ЦЕ зі мною трапилося. 

 

Тепер я називаю «це» — ЗҐВАЛТУВАННЯМ. Саме це трапилося зі мною. Іноді огидний сором все ще огортає мене. Тоді я кажу собі: «Це було зґвалтування». Слово, що фарбує все в інші кольори. Не в сором, а у жаль, у злість і ще більшу злість.Бо це бляха трапилося не з мого бажання! Не з моєї волі! Я цього НЕ ХОТІЛА!

 

Зараз той, хто це зі мною зробив, мертвий (я йому в цьому не допомагала). 15-річна дівчинка в мені крізь сльози каже: «Не можна бажати людям поганого», а я теперішня зі злістю: «Сподіваюся десь в цьому Всесвіті є пекло, і він у ньому горить!»

​​

Анонімна авторка; історія розказана у 2021 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»