Це не було зґвалтуванням. Але це було насиллям. 

 

Ми були знайомі менше місяця. Якось разом у нього вдома дивилися якийсь японський мультфільм.

 

Він клав на мене свою руку. Я її прибирала. Він декілька разів намагався поцілувати мене. Я відверталася. Він просував свої руки до моєї проміжності. Я нервово намагалася прибрати його руки. 

 

Протягом усього перегляду я продумала всі кроки, як скоріше піти з його дому. Протягом усього фільму я хвилювалася, аби він не став ще наполегливішим. Протягом усього фільму я боялася, щоб він не зробив мені гірше. 

 

Коли фільм закінчився він взяв мої руки у свої та навис наді мною. Я почала боятися ще більше. Він поцілував мене, я відповіла. Після намагалася відсторонитися. Він не відпускав. 

 

Я сказала: «Вже час. Треба йти».

Він: «Залишся».

Я: «Мені справді треба йти».

Він: «Та залишся».

Я: «Мені справді треба йти. Ти чуєш?»

Він продовжував мене тримати та цілувати. Ці декілька хвилин перетворилися на години. Мені було страшно. Я зібралася. Я почала виривати свої руки. Я сказала гучніше та впевненіше.

 

«Відпусти».

 

Він неохоче мене відпустив. Я почала швидко збиратися. Здавалося б, це дрібниця. Ну не відпустив. Ну подобаєшся ти йому. Але він мені не подобається. Мені не подобається, коли мене позбавляють свободи. Мені не подобається, коли кордони мого тіла порушені. Мені не подобається, коли мої слова не чують. Мені це не подобається.

​

Анонімна авторка; історія розказана у 2019 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»