Я завжди знаходила власну провину в тому, що трапилось. Коли незнайомий чоловік торкався мене в метро, я звинуватила себе в короткій спідниці; коли мені підсипали наркотики в алкоголь — у тому, що я взагалі пила алкоголь.
Але в 22 роки я зрозуміла, що не можу знайти власної провини. Що, схоже, моєї вини все ж немає.
Тоді я влаштувалась працювати адміністраторкою в квест-кімнату. Платили небагато, але на той час мене цікавив саме цей напрямок. Мені дуже сподобався колектив, ми почали товаришувати.
Моїм начальником був чоловік 45 років, Віктор. Його дружина також працювала з нами (адміністраторкою на іншій локації) і, мабуть, стала мені найближчою подругою на той момент.
Я відновлювалась після нервової анорексії, виглядала доволі хворобливо, тож колеги та колежанки підтримували мене: робили компліменти, пригощали, піклувались про моє самопочуття. Віктор мало долучався до останніх двох пунктів (а ще часто просив працювати понаднормово), але компліменти робив, хоч і доволі дивні. На той момент я думала, що він просто не вміє розмежовувати (зараз я розумію, що то вже були дзвіночки).
Я працювала декілька місяців. Все було чудово, я вважала, що на роботі знайшла неймовірних друзів. Віктор підтримував мою ідею колись відкрити власний квест, давав поради, але часто розповідав про звʼязок страху і сексу. Я звикла ігнорувати подібні коментарі, тим паче через розлад харчової поведінки вважала, що я точно не можу приваблювати.
В один день команда відвідувачів пошкодила стіну на локації. За правилами я сказала про це Віктору. Він попрохав, щоб я пішла з ним і показала, де саме це сталося.
Вочевидь, пропрацювавши там декілька місяців, я навіть не думала, що це може бути небезпечно.
Я не знаю, що саме мене дезорієнтувало: темрява (він вимкнув світло), те, що він мене вдарив, чи загалом неочікуваність. Я розбила коліна і лікті, пошкодила запʼясток. Описувати, як це було, мабуть, сенсу немає. Не впевнена, що я зможу.
Це було ізольоване приміщення, до того ж в ньому доволі часто кричали від страху, тож на допомогу ніхто не прийшов.
Він, звісно, звинуватив мене. Я ходила без ліфчика, я посміхалась, я «посилала сигнали». Потім він занизив мою гідність — почав казати, що я ще працюю тут лише через його зацікавленість, бо загалом як працівниця я «повна нікчема». А «те, що сталося» — то проста гра, авжеж. Бо насправді мені сподобалось, він це відчував.
Я ніколи більше не змогла надягти одяг, в якому була в той день. А ще в мене дуже довго сходили синці та рани з колін та долонь.
Я не пішла в поліцію. Я загалом заперечувала, що це сталося, але було відчуття, ніби моє тіло більше мені не належить. Я просто не відчувала звʼязку навіть між рухами та мозком.
А ще я не могла відвідати лікарів, ніяких. Тести на ЗПСШ та ВІЛ я здала через півтора року. Весь цей час я жила зі впевненістю, що одного дня я просто помру від якоїсь невиліковної хвороби, і лише тоді всі зрозуміють, що сталося.
Я механічно виконувала якісь дії. І, що найжаливіше, ходила на роботу. Я не знаю, як правильно назвати це відчуття, але я чекала чогось. Мабуть, вибачень, виправдань, бодай якогось пояснення, чому я. Але цього не сталось. Він просто на певний час припинив зʼявлятись в нашому філіалі.
Але за декілька днів від мене відвернулись всі колеги. Коли я намагалася збагнути причину, дізналась, що він поскаржився дружині, що я звабила його. Отаким загальним словом. Вона пробачила його, але не мене. Мене вона ненавиділа. Лише тоді я пішла звідти — і пообіцяла собі нікому про це не казати.
Тригером для мене стало те, що півтора роки по тому моя подруга стикнулась зі зґвалтуванням у шлюбі. Я підтримувала її, допомогла знайти безпечний простір. І тоді я почала розповідати — їй і мамі. Я пішла до лікарів, дізналась, що маю певні проблеми зі здоров’ям внаслідок внутрішніх фізичних травм після зґвалтування. Це був початок моєї боротьби.
Я займалась з психотерапевткою (і психіатринею), читала багато літератури на цю тему, і це допомогло мені віднайти свій голос. Зараз я вже можу говорити про це спокійно, бо моя травма не визначає мене як особистість.
Я не звинувачую його дружину, бо вона знаходилась в аб’юзивних стосунках, нею маніпулювали. Але, можливо, якби ця тема не табуювалась, вона б змогла мене зрозуміти. Бо тоді мені дійсно потрібна була підтримка.
Я сподіваюсь, що моя історія відгукнеться комусь. Бо це дуже важливо — говорити про це.
Анна, 25 років; історія розказана у 2024 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»