З 9 років до мене домагався співмешканець моєї бабусі. Я не розуміла, що коїться, мені не пояснювали, що є нормою, а що — ні щодо мого тіла. Нікому нічого не розповідала, думала, що це просто ігри.

​

З віком я почала усвідомлювати, що це не нормально, але все одно вагалася розповісти комусь про те, що коїться. Старалась сама собі допомогти, пручаючись та погрожуючи, що все розповім. Та він усе одно кожного разу приходив у мою кімнату і застосовував силу. Коли мені виповнилось 14 років, я почала застосовувати силу проти нього, і одного разу дуже сильно розлютилась і вдарила його так, що на обличчі залишився синець. Після цього він більше не приходив, і я подумала, що на цьому все закінчиться… але…

​

У 16 років склалось так, що я залишилася вдома наодинці з ним. Він прижав мене, почав торкатись і говорив, як сумував за цим. В той момент я злякалася і зрозуміла, що якщо не розповім нікому, він продовжить. Я почала його бити та вперше закричала на нього — це його злякало, і він пішов. Я зателефонувала мамі і сказала, що ми поїдемо і напишемо заяву.

​

Але після цього я зіткнулася з головною причиною, через яку вагалася розповісти — поліція відкрила справу, але нічого не робила. Цей покидьок зник, але його не розшукували. Через рік я добилась, щоб відбувся суд, де мене допитували близько години. Під кінець допиту суддя (єдиний чоловік у залі) запитав мене: «У що ви були одягнені?»

​

Мені вже 18 років, і коли я зателефонувала до старшого з поліції щодо справи, він відповів, що у мене мало доказів і справу закриють.

​​

Олена, 18; історія розказана у 2024 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»