Мені було 13 років. Звичайний день. Виходячи з будинку, я зустріла сусіда. Він заходив у під’їзд, а я виходила. Ніби поважний пан, ветеран Другої світової, вічні його виступи в школі — під оплески, повага в очах інших. Прищеплена повага до старших не дозволила мені проскочити, не пропустивши його вперед. Я пропускаю його, щоб він перший пройшов.

​

«Ти ба, яка молодець, поважаєш, я подякую». Стоїмо умовно обличчям до обличчя. Мить. Він замикає свої обійми — і я розумію, що щось не так. Жахлива хвилина заціпеніння: я не знаю, що, куди і навіщо. Відчуваю тертя, яке він робить своїм тілом, спрямоване в мій бік. Необхідно вибратися, необхідно відштовхнути, необхідно відштовхнути. Не виходить. Пам’ятаю, як я ледь протиснула руку між ним і собою, бо настільки сильними були його «обійми».

​

Спершись рукою об його пластикові ордени, намагаюся відштовхнутися: раз, два — не виходить. Думка: як він може бути настільки сильним? Він старий, ледь ходить із ціпком, а тут… тут звіряча сила. Третій раз — відштовхнулася. Мені вдалося. І з тією дурною усмішкою: «хах, мені треба йти» — я вибігаю з під’їзду.

​

Усвідомлення того, що сталося, прийшло не одразу, але відразу з’явилося розуміння, що це щось погане. Я в істериці, у сльозах телефоную мамі. Не змогла зв’язати й простого речення. Усе, що я сказала, — було його ім’я та по батькові. Мені не потрібно було більше нічого пояснювати: мати все зрозуміла.

​

Єдине бажання — спалити всі речі, здерти шкіру й сидіти плакати. Мати сказала зібратися з силами й вийти по справах, з якими я спочатку й збиралася. У той момент мене ніби переклинило: мовляв, це означає не щось страшне, це так… це всього-на-всього домагання (хоча й це слово щодо ситуації я використовую вперше).

​

На якийсь час я забула цю історію. Якось ми розмовляли з мамою про це, і вона сказала, що я — не поодинокий випадок. На нього і до мене, і після мене писали заяви (на той час) у міліцію, але справам не давали ходу: ветеран як-не-як. Мати теж ходила. Єдине, на що це вплинуло, — він більше не виходив сам на вулицю.

​

Я й досі не почуваюся захищеною, і скільки років не минуло — самій вийти будь-куди я не можу. Думки зі звинуваченням себе в цій ситуації теж досі присутні. Я працюю з психотерапевтом над цим.

​​

Анонімна авторка; історія розказана у 2024 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»