Я поверталася в гуртожиток о 12-й ночі. Він почав іти за мною на пішохідному переході — від проспекту вгору, до університету. Я обернулася: обличчя не бачу, лише високий силует у брюках. Іду вгору, обираю дорогу з ліхтарями. Людей немає. До гуртожитку — 150 метрів. Я біля університету, озираюся.
Далі все сталося дуже швидко: він підбіг ззаду і почав душити. Я кусалася, била ногами, намагалася скористатися балончиком, але він упав на асфальт. Потім він повалив мене на землю, душив руками. В очах темніло. Я не хотіла залишати моє тіло на його розсуд. Я почала кричати — нелюдським криком, довго, б’ючи ногами. Через якийсь час він мене відпустив і втік.
Я звернулася до охорони, проте вони лише тягнули час до виклику поліції. Поліція зафіксувала звернення, поїздила навколо — і все. Мене трусило, було страшно. Параноя не відпускала всю ніч: здавалося, що він за дверима, що залізе по балконах у вікно.
Адміністрація університету дуже не хотіла, щоб я надавала цьому розголосу. Думки розділилися — 50/50: чи винна я, чи нападник. Заяву до поліції так і не було написано. Мені погрожували відрахуванням — і це на факультеті психології і педагогіки.
Анонімна авторка; історія розказана у 2024 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»