Мені, мабуть, років 17 було. Купувала солодощі, пам’ятаю, — заходить до крамнички дідусь. З палицею, ледве йде, намагається грошики з карману дістати. Я взагалі сама по собі завжди, на людей не дивлюсь, але тоді настрій був якийсь хороший, такий giving and sharing mood.

​

Простояла та спостерігала, як він намагається той пакет цукерок до торби своєї запхати, як рахує копійки. «Роби добро» — чую в себе в голові, коли вже розраховуюсь за того дідуся та ще йому печива купляю. Відмовляється, вже майже плаче, слова подяки каже.

​

«Де ви живете?», — питаю. За моїм домом, виявилось. Та якщо б і ще далі, кажу йому, що допоможу торби додому донести. Розмовляємо, йдемо, дідусь — квіточка, ледве ногами йде, руки тремтять, все дякує і дякує, що така добра я йому допомогу роблю. А донесу я ті сумки йому до дверей, що мені, важко? Заходимо в під’їзд, чекаємо ліфта. Каже: «Не треба, доню, йди додому, дякую, дякую». Та що мені, важко? Ще питав, коли ми йшли, ім’я моє. «Катя», — кажу.

​

Заходимо до ліфта. Куди та квіточка безпомічна ділась досі не знаю. Руки його вже не тремтіли, коли були на моїй талії та спускались до сідниць, мацаючи та стискаючи їх. «Ох, Катєнька…», — я досі пам’ятаю, як він це сказав, поки терся об мене і зажимав до стіни, все мацаючи мої стегна однією рукою та груди іншою. Як я рада, що майже ніколи не ношу спідниць. Як я рада, що їхати було три поверхи, і це швидко закінчилося.

​

Я не подала виду. Посміхаючись, швидко віддала йому сумки та стала прощатися. Хотілося скоріше вибігти з цього клятого під’їзду. Він мені ще й цукерку дав. Її я викинула одразу, як вийшла надвір, поспішаючи додому з відчуттям, що мені треба відмитися під душем від тих доторкань.

​​

Катерина, 26 років; історія розказана у 2022 році в рамках кампанії «16 днів активних дій проти гендерно зумовленого насильства»